Роль та місце Президента України в системі органів державної влади

Президент за  Конституцією є  гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності, дотримання Конституції України, прав і  свобод людини і  громадянина, він має виступати в ролі арбітра у спорах, які виникають між органами законодавчої та виконавчої влади з приводу певних питань оперативного управління. Президент, здійснюючи об’єднавчу функцію, безпосередньо впливає на їх діяльність у процесі здійснення ними державної влади» .

На жаль, цікава думка про об’єднуючу роль Президента у  державному механізмі владування не  знайшла свого подальшого розвитку у вітчизняній літературі. Наявність небагатьох повноважень, властивих тільки главі держави (як правило, представницьких), не  дає можливості виділяти цей інститут в  окрему гілку державної влади. Невключення Президента до жодної з трьох гілок влади не  означає невизначеності його правового статусу, оскільки в  світовій конституційній практиці не існує моделі розподілу влади у «чистому вигляді», а  включення Президента до  тієї чи  іншої гілки чи відокремлення президентської влади в самостійну гілку державної влади позбавило б його можливості виступати гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності, додержання Конституції, прав і свобод людини і громадянина. Проте переважна більшість вітчизняних учених-правознавців, спираючись на загальнотеоретичні положення, що існують у світовому конституціоналізмі, а  також виходячи з  аналізу конституційних норм, що визначають статус Президента України, дотримується думки про необхідність включення глави держави до системи виконавчої влади. Отже, факт невключення Президента України до жодної з трьох гілок влади не  означає невизначеності у  питанні про  його правовий статус. У  світовій конституційній практиці немає моделі розподілу влади у  «чистому» вигляді. Навпаки, уявляється, що  значно гіршим варіантом було б, якби Конституція України поряд із  трьома гілками влади містила ще четверту – президентську.

В  такому разі інститут Президента постав би нібито над гілками влади і отримав можливість справляти на них серйозний тиск, який не завжди поєднується з  принципом їх  самостійності. З іншого боку, слід підкреслити, що доктрина розподілу влад може бути застосована лише на  формально-юридичному, а не на реальному, фактичному рівні функціонування влад, і що в цьому виявляється один із елементів її обмеженості. Це ще раз підтверджує думку про те, що при всій її універсальності, наявності різних моделей для різних форм державного правління, що дозволяє використати досвід зарубіжних країн, усе ж вимагається розробка і застосування національних механізмів її реалізації в дійсності.