У ст. 215 ЦК визначаються загальні правові засади визнання правочину недійсним. Правовою підставою для визнання правочину недійсним ЦК визнає факт недодержання однією стороною чи всіма сторонами вимог, встановлених ч.ч. 1-3, 5, 6 ст. 203 ЦК, тобто вимог щодо волевиявлення учасника правочину, щодо настання реальних правових наслідків правочину, щодо недопустимості порушення правочином, вчинюваним батьками, інтересів малолітніх дітей
Таким чином, недійсними правочинами є дії фізичних та юридичних осіб, які не створюють юридичних наслідків через недотримання умов дійсності правочину.
Існує два види недійсних правочинів:
Нікчемні правочини– це правочини, недійсність яких прямо встановлена законом. У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.У випадках, встановлених ЦК, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним.
Нікчемними, зокрема, є правочини:
а) укладені з недодержанням обов’язкової письмової форми, якщо недійсність прямо передбачена законом, наприклад, правочини щодо забезпечення виконання зобов’язань;
б) укладені з недодержанням обов’язкової нотаріальної форми (ч. 1 ст. 219ЦК);
в) укладені малолітньою особою за межами її цивільної дієздатності без належного схвалення (ст. 221ЦК);
д) вчинені без дозволу органу опіки і піклування (ч. 1 ст. 224ЦК);
ж) які порушують публічний порядок (ст. 228ЦК).
Водночас ЦК передбачає можливість визнання деяких нікчемних правочинів дійсними (ч. 2 ст. 218, ч. 2 ст. 219, ч. 2 ст. 220, ч. 2 ст. 224ЦК) за підставами, визначеними в ЦК.
2) Оспорювані правочини– це правочини, недійсність яких прямо законом не встановлена, але які можуть бути визнані недійсними судом, якщо одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує їх дійсність на підставах, встановлених законом. Тобто ЦК не визнає такі правочини в імперативній формі недійсними, а лише допускає можливість визнання їх недійсними в судовому порядку за вимогою однієї зі сторін або іншої заінтересованої особи. До оспорюваних правочинівналежать переважно правочини з дефектами волі та волевиявлення його суб’єктів. До них належать правочини, вчинені:
а) неповнолітньою особою за межами її цивільної правоздатності без згоди батьків, піклувальника (ст. 222 ЦК);
б) фізичною особою, обмеженою у дієздатності, без згоди піклувальника (ст. 223ЦК);
в) під впливом помилки (ст. 229 ЦК);
г) під впливом тяжкої обставини (ст. 233 ЦК) тощо.
При цьому слід зазначити, що у ст. 204 ЦК встановлюється презумпція правомірності правочину, тобто правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.
Недійсні правочини, їх юридична природа та види
У ст. 215 ЦК визначаються загальні правові засади визнання правочину недійсним. Правовою підставою для визнання правочину недійсним ЦК визнає факт недодержання однією стороною чи всіма сторонами вимог, встановлених ч.ч. 1-3, 5, 6 ст. 203 ЦК, тобто вимог щодо волевиявлення учасника правочину, щодо настання реальних правових наслідків правочину, щодо недопустимості порушення правочином, вчинюваним батьками, інтересів малолітніх дітей
Таким чином, недійсними правочинами є дії фізичних та юридичних осіб, які не створюють юридичних наслідків через недотримання умов дійсності правочину.
Існує два види недійсних правочинів:
Нікчемні правочини– це правочини, недійсність яких прямо встановлена законом. У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.У випадках, встановлених ЦК, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним.
Нікчемними, зокрема, є правочини:
а) укладені з недодержанням обов’язкової письмової форми, якщо недійсність прямо передбачена законом, наприклад, правочини щодо забезпечення виконання зобов’язань;
б) укладені з недодержанням обов’язкової нотаріальної форми (ч. 1 ст. 219ЦК);
в) укладені малолітньою особою за межами її цивільної дієздатності без належного схвалення (ст. 221ЦК);
г) укладені недієздатною фізичною особою (ст. 226ЦК);
д) вчинені без дозволу органу опіки і піклування (ч. 1 ст. 224ЦК);
ж) які порушують публічний порядок (ст. 228ЦК).
Водночас ЦК передбачає можливість визнання деяких нікчемних правочинів дійсними (ч. 2 ст. 218, ч. 2 ст. 219, ч. 2 ст. 220, ч. 2 ст. 224ЦК) за підставами, визначеними в ЦК.
2) Оспорювані правочини– це правочини, недійсність яких прямо законом не встановлена, але які можуть бути визнані недійсними судом, якщо одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує їх дійсність на підставах, встановлених законом. Тобто ЦК не визнає такі правочини в імперативній формі недійсними, а лише допускає можливість визнання їх недійсними в судовому порядку за вимогою однієї зі сторін або іншої заінтересованої особи. До оспорюваних правочинівналежать переважно правочини з дефектами волі та волевиявлення його суб’єктів. До них належать правочини, вчинені:
а) неповнолітньою особою за межами її цивільної правоздатності без згоди батьків, піклувальника (ст. 222 ЦК);
б) фізичною особою, обмеженою у дієздатності, без згоди піклувальника (ст. 223ЦК);
в) під впливом помилки (ст. 229 ЦК);
г) під впливом тяжкої обставини (ст. 233 ЦК) тощо.
При цьому слід зазначити, що у ст. 204 ЦК встановлюється презумпція правомірності правочину, тобто правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.
Поділитися посиланням: