Поняття та види правочинів

Поняття та ознаки правочинів

Правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків.

Правочин за своєю правовою природою є одним із юридичних фактів, на підставі якого виникають, змінюються чи припиняються цивільно-правові відносини.  Отже, для того, щоб дати правочину належну правову характеристику, необхідно навести ознаки правочину, що вирізняють його з-поміж інших юридичних фактів.

Ознаки правочинів:

1) правочин належить до такого виду юридичних фактів, як дії, тобто є певним вольовим актом, що спрямований на досягнення того чи іншого правового результату. За цією ознакою правочин можна відмежувати від такого виду юридичних фактів, як події, що відбуваються та створюють правові наслідки незалежно від волі суб’єктів цивільного права;

2) правочини завжди є діями саме суб’єкта цивільних відносин, чим вони відрізняються від адміністративних актів (актів управління), які видають органи державної влади та органи місцевого самоврядування;

3) правочини завжди є правомірними діями, що спричиняють виникнення або видозміни регульованих цивільних правовідносин. Цим правочини відрізняються від такого виду юридичних фактів як делікти, які порушують цивільні права і спричиняють виникнення регульованих відносин;

4) воля у правочинах завжди спрямована саме на встановлення, зміну, припинення тощо цивільних прав та обов’язків. Цим правочини відрізняються від юридичних вчинків, де волевиявлення спеціально не спрямоване на створення юридичних наслідків;

5) правочини опосередковують динаміку цивільних правовідносин між різними учасниками цивільних відносин

Види правочинів

Правочин є досить широким правовим поняттям, яке охоплює широке коло юридичних дій, спрямованих на виникнення, зміну чи припинення цивільних прав і обов’язків, що різняться між собою за певними ознаками. 

В науковій юридичній літературі розрізняють такі види правочинів:

І. Залежно від кількості сторін правочину, наявність волі яких є необхідним для його вчинення:

1) односторонні — це дія однієї сторони, яка може бути представлена однією або кількома особами. Односторонній правочин може створювати обов’язки лише для особи, яка його вчинила(заповіт, довіренність тощо). Односторонній правочин може створювати обов’язки для інших осіб лише у випадках, встановлених законом, або за домовленістю з цими особами. До правовідносин, які виникли з односторонніх правочинів, застосовуються загальні положення про зобов’язання та про договори, якщо це не суперечить актам цивільного законодавства або суті одностороннього правочину;

2) двосторонні — правочини, для вчинення якихнеобхідна погоджена воля двох сторін;

3) багатосторонні — правочини, для вчинення яких потрібно погодження волі більше ніж двох сторін.

ІІ. За характером правовідносин, що виникають на підставі правочину:

1) оплатні — правочини, в якиходна сторона за виконання нею обов’язку повинна отримати відповідне зустрічне задоволення у формі грошей, інших майнових цінностей тощо;

2) безоплатні — правочини, в якихмайнового відшкодування або іншого зустрічного задоволення за виконане зобов’язання не передбачено.

ІІІ. Залежно від моменту, коли правочин породжує права та обов’язки для сторін:

1) консенсуальні — правочини,які вважаються укладеними з моменту досягнення сторонами згоди щодо істотних умов правочину, у встановленій формі. Так, згідно з ч. 1 ст. 638 ЦК договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору;

2) реальні – правочини, для вчинення яких досягення згоди щодо умов таких правочинів недостатньо, такі правочини вважаються вчиненими в момент фактичного виконання дії. Правова формула таких правочинів у контексті моменту виникнення зобов’язання викладена у ч. 2 ст. 640 ЦК: «Якщо відповідно до акта цивільного законодавства для укладення договору необхідні також передання майна або вчинення іншої дії, договір є укладеним з моменту передання відповідного майна або вчинення певної дії».

ІV. Залежно від значення підстав правочину для його дійсності:

1) каузальні — правочини, із якихчітко зрозуміло, яка правова мета. Недотримання цієї умови тягне недійсність правочину;

2) абстрактні — правочини, в якому його мета (підстава) є юридично не важливою, наприклад вексель.

V. Залежно від моменту виникнення (зміни або припинення) прав та обов’язків сторін: 

1) звичайні (безумовні)– це такі правочини, права та обов’язки в якихвиникають, змінюються або припиняються з моменту його вчинення. Як правило, більшість правочинів, що вчинюються у цивільному обороті, є безумовними;

2) умовні – правочини, у яких виникнення, зміна або припинення цивільних прав та обов’язків залежить від настання або ненастання певної обставини, яка не залежить від дій сторін правочину, тобто має бути його випадковим елементом. Такою обставиною є певний юридичний факт.  У ст. 212 ЦК передбачені два види таких обставин: відкладальна та скасувальна обставини. Так, особи, які вчиняють правочин, мають право обумовити настання або зміну прав та обов’язків обставиною, щодо якої невідомо, настане вона чи ні (відкладальна обставина). Особи, які вчиняють правочин, мають право обумовити припинення прав та обов’язків обставиною, щодо якої невідомо, настане вона чи ні (скасувальна обставина).

При цьому якщо настанню обставини недобросовісно перешкоджала сторона, якій це невигідно, обставина вважається такою, що настала. Якщо настанню обставини недобросовісно сприяла сторона, якій це вигідно, обставина вважається такою, що не настала.

VI. За характером довіри:

1) фідуціарні — правочини, які мають довірчий характер, потребують особливої довіри сторін при їх вчиненні;

2)  нефідуціарні — правочини, що не мають довірчого характеру.

Також в юридичній літературі виділяють й інші класифікації правочинів, зокрема, залежно від специфічних характеристик суб’єктів, особливостей їх взаємовідносин та предмета серед два- та багатосторонніх правочинів можливо виокремити дрібні побутові правочини; правочини, щодо вчинення яких є заінтересованість, значні правочини тощо.